Enfant terrible. Граф Войцех Дідушицький

Лише перелік інтелектуальних занять цієї людини викликає подив і шану (в алфавітному порядку): археолог, драматург, історик, літератор, міністр Галичини (1906-1907 рр.), містик-спіритуаліст, парламентарій (посол на Сейм у 1876-1909 рр. та Райхсрат у 1879-1885 рр., 1895-1909 рр.;

 1900-1904, 1907-1909 рр. – віце-президент, 1904-1906 рр. – президент “Польського кола”), професор Львівського університету, публіцист, філософ.

Його батько був відомим батяром, який любив коней, пиятики та поєдинки. Батькову екстравагантність успадкував і єдиний його син, який народився 13 липня 1848 р. Розповідали, як навчаючись у відомому “Терезаніумі” та Віденському університеті (відразу на двох факультетах: філософському та правничому, 1871 р. склав докторат із філософії), Войтек розважався тим, що (наприклад) дзвонив до квартири якого-небудь бюргера, а коли господар виходив відчиняти, ховався, і так десятки разів. Проте молодий граф не пішов слідами батька, а ретельно студіював історію, літературу та філософію. Найвідоміший твір графа Войтка – “Атени” (1877), в якому він ідеалізував античні часи, насамперед давньогрецьку демократію. Ідеали еллінів стануть життєвим дороговказом. Граф здобув перший політичний капітал, торпедувавши в Галицькому сеймі урядовий проект злиття повітових рад зі староствами, який він небезпідставно трактував як замах на галицьке самоврядування (початок 1880-х). Угруповання, яке він тоді очолив у Сеймі, називали “атенянами”.

Дідушицькі виводили свій родовід від легендарного лицаря Гуйда, якого король Данило Галицький одружив із донькою свого брата, надав йому значні маєтності та був хрещеним батьком їхнього первістка. Село Єзупіль, родовий маєток гр. Войцеха, розташоване за кільканадцять кілометрів від села Крилос,
де й був історичний Галич. “Франц Йозеф є паном у Відні, а я – в Єзуполі”, – жартував граф Войтек. Літній день у єзупільському маєтку розпочинався з того, що сідлали коней, і граф у козацькому строї в супроводі двірських козаків вирушав на прогулянку. Шлях лежав до річки, де він приймав купіль, а коли проїжджав вулицями Станіславова, наказував співати українських пісень.

Уже другий літературний твір граф Войтек написав на українську тематику. Це була драма “Богдан Хмельницький”. 1873 року її поставив театр Смуховського у Львові. Аудиторія сприйняла п’єсу “на ура”: сценічні дії неодноразово супроводжували оплески, а 25-річного автора глядачі декілька разів викликали “на біс”. Проте польська критика розцінила твір як “артистично-історичне дивацтво”. “Як вважає автор, – писала Gazeta Narodowа, – Хмельницький – то підпора трону, Ярема Вишневецький – зрадник краю, а Ян Казимир – спільник Марії Людвіки у бунтуванні козаків. Схожі дивацтва повинні вражати вже в книжці, а що казати, коли бачимо їх на сцені”.

Cвітогляд гр. В. Дідушицького відповідав ідеалам інших носіїв дуалістичної польсько-української ідентичності (gente Rutheni, natione Poloni). Ідеалізуючи Люблінську унію 1569 р., він мріяв про відновлення багатоетнічної і толерантної держави Ягайлонів, тобто федерації Польщі, Литви й Руси. В такому ж дусі гр. Дідушицький інтерпретував історію Галицько-Волинського королівства, спадкоємцями котрого вважав українців і поляків (але не росіян), і через прищеплення цього погляду громадській думці прагнув довести до польсько-українського порозуміння. Граф виголошував публічні промови, в яких говорив про потребу української аристократії, про що з великим занепокоєнням доносили міністрові Галичини Флоріянові Зємялковському його приятелі. 1885 р. гр. Дідушицький організував з’їзд археологів у Львові, на який запросив професора Володимира Антоновича. У відповідь москвофільська преса Львова вчинила скандал, стверджуючи, нібито гр. Дідушицький і Антонович домовилися приєднати Україну до Австрії. Навіть 1903 р., коли ексцентричний граф перетворився на провідника українофобського угруповання “подоляків”, він писав: “...аби війни з Руссю не було, треба також над добром Руси працювати, бо це прецінь частина нашої вітчизни в історичній традиції. Хоч інший народ русини, то наші брати і родичі”.

Найвідоміший дотеп гр. Дідушицького – тост про гр. Давида Абрагомовича (див.
рубрику “Люди Львова” за
24 грудня 2004 р., його підозрювали в гомосексуалізмі) “Пані, панове, і ти, Давиде Абрагомович!” Натомість маршалкові Галичини графові Станіславові Баденьому у відповідь на запрошення на обід відписав: DUPA. Коли обурений маршал зажадав від професора пояснень, виявилося, що він мав на увазі: “Дзєнкує упржеймє, пржийде акуратнє”. А загалом Дідушицький почувався в атмосфері скандалів, як риба у воді, й іноді, схоже, створював їх штучно. Соціаліст Ігнатій Дашинський згодом згадував, як познайомився з графом Войтеком у поїзді зі Станіславова до Львова: до купе, в якому їхав Дашинський, зайшов неохайний пан, що без упину сипав дотепами та поїдав яйця, які витягував із бездонних кишень. 1905 р., після перемоги Японії над Росією, граф запросив у Єзупіль посла Японії в Австро-Угорщині барона Небуакі Макіно та влаштовував на його честь банкети доти, доки не запротестували російські дипломати. Можна собі уявити, як любили графа студенти, яким він викладав етику, естетику й історію філософії у Львівському університеті (з 1897 р). Утім, як він поєднував викладацьку діяльність із великою політикою, що вимагала постійної присутності у Відні, – не зрозуміло.

Помер 23 березня 1909 р. у Відні. Помер від хвилювання, роздумуючи над тим, які вигоди матимуть поляки від війни з Росією (саме наспіла звістка про чергове загострення австро-російських стосунків). Кажуть, що помер від щастя.

Ігор Чорновол

Наступної п’ятниці – “Граф Аґенор Ґолуховський – міністр закордонних справ Австро-Угорської монархії”