“Один бізнесмен посадив алею на мою честь”

Розмова з Іваном Гешком, легкоатлетом

Іван Гешко – це ім’я нині відоме вболівальникам легкої атлетики всього світу. За кілька років перспективний український стаєр перетворився на справжню спортивну зірку, оскільки заперечив міф про непереможність темношкірих бігунів на довгих дистанціях. Історія його життя дуже нагадує українську народну казку.

Іван Гешко народився в селі Кліводин Кіцманського району Чернівецької області. Втім, на відміну від свого казкового тезки, домігся успіху не за допомогою чарівної палички, а завдяки наполегливій праці. В дитинстві буковинець спершу грав у футбол, потім у гандбол. Згодом зацікавився хокеєм на траві. І це аж ніяк не вичерпний перелік. Словом, хлопець перепробував усе, що тільки було в місцевій спортивній школі. Проте з часом зрозумів, що командні види спорту не для нього. Іван змалечку не любив програвати, тим паче, через чужі помилки. Він вирішив підшукати для себе такий вид спорту, в якому його успіх, як і поразка, залежав би суто від нього, – і знайшов. Результати не змусили довго чекати: перше серйозне міжнародне досягнення – друге місце на дистанції 1500 м на молодіжній першості континенту 2001 року. Потім було ще багато нагород, зокрема найдорожча – бронзова – на чемпіонаті світу 2003 року. Останні кілька тижнів виявилися “врожайними” для українця: він став переможцем Всесвітньої універсіади в Туреччині, а також посів третє місце на етапі “Золотої ліги” в Бельгії.  Іван Гешко на декілька днів приїхав додому  перед заключним стартом цього сезону – фіналом усесвітнього легкоатлетичного Гран-прі, що розпочнеться 9 вересня в Монако.

– Брюссель, схоже, став для вас щасливим містом? Торік ви показали там найкращий у кар’єрі результат на дистанції півтори тисячі метрів, а днями вибороли бронзову медаль...

– Випадково чи ні, але це місто обидва рази зустрічало легкоатлетів добрими погодними умовами. Після дощу, наприклад, тяжко бігти. А там вологість невелика, та й вітру майже немає. Крім того, відчутно підтримку й інтерес публіки. Зазвичай заповнений майже весь стадіон, який уміщає близько сімдесяти тисяч глядачів. Звідси добрий настрій. Утім на фізичний стан також не міг поскаржитися. Разом усе це дало результат: першого разу – рекордний час, другого – бронзову медаль.

– Брюссельському успіху передувала перемога на Всесвітній універсіаді в турецькому Ізмірі. На ваш погляд, ці змагання заслужено називають “студентською олімпіадою”?

– Цілком заслужено, якщо враховувати кількість країн-учасниць і видів спорту, з яких там проводять змагання. Проте на моїй дистанції конкуренція була не дуже жорстокою, результат також не вражав: 3:49.49.

– Ви навчаєтеся відразу у двох ВНЗ: Кам’янець-Подільському педагогічному університеті та Чернівецькому торговельно-економічному інституті. Роботі за якою спеціальністю віддасте перевагу після завершення спортивної кар’єри?

– Я ще не замислювався над цим питанням, оскільки хочу довго виступати. Можливо, згодом спробую себе як тренер. Багато років у легкій атлетиці, до вподоби те, що роблю. А головне – маю певний досвід, яким можна і треба поділитися з молодими спортсменами. Чому моя друга освіта пов’язана з економікою, а власне – з організацією готельного бізнесу? В Україні ця галузь розвивається. Через свої заняття я багато подорожую, відвідую різні країни світу й маю власне бачення того, як це має відбуватися. Також вважаю, що володію певними організаційними здібностями.

– Здобуття золотої медалі студентських ігор майже збіглося в часі з іще однією визначною подією – вашим днем народженням? Як відбувалося святкування?

 – Святкування як такого не було, оскільки уродини випали на наступний день після фіналу в бігу на 1500 метрів. Мусив провести тренування вранці та ввечері. Вже після цього всі зібралися в олімпійському селищі та привітали мене, подарували DVD. Приїздив навіть віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Томенко. Але великої гулянки не міг собі дозволити, попереду було багато важливих стартів.

– А якщо звернутися до дитячих спогадів про святкування днів народження? Були особливо пам’ятні подарунки, згадка про які досі гріє душу?

– Подарунків майже не отримував. Було важке дитинство.

– Невже завантажували так, що навіть на дитячі пустощі не залишалося часу?

– Та ні, я завжди любив господарювати, та й нині не цураюся важкої праці. Те, що я призер чемпіонатів світу та континенту, не означає, що вдома сиджу склавши руки. Залишаюся простим хлопцем зі села. Що я вмію? Будувати, забивати цвяхи, сапати, копати картоплю – та все що завгодно!

– Правда, що в дитячі роки були розбишакою: зловживали цигарками та полюбляли рибалити в заборонених місцях, а потім утікали від сторожів?

– Я не вважаю, що був розбишакою, хоча деякі люди дотримуються іншої думки. Ким я був, не мені судити, а ким я є, ви всі знаєте! Щодо захоплення цигарками, то це цілковита правда. Я почав курити в дитячому садочку, а кинув лише у восьмому класі школи. А порибалити люблю досі, щоправда, вже не ховаюся (сміється).

– Ви здобули бронзову медаль паризького чемпіонату світу, ввійшовши в історію легкої атлетики як перший східноєвропейський бігун, якому вдалося відзначитися на “півторачці”. Минуло два роки, і ви зупиняєтеся за крок від п’єдесталу на аналогічному форумі в Гельсінкі? Причина – недостатньо добра фізична готовність чи якісь тактичні прорахунки?

– Форму покращую з кожним роком, показники ростуть. Із тактикою також усе гаразд. Думаю, це просто був не мій день. Трішки не вистачило сил на фініші. Але це спорт! Після бійки кулаками не махають. Я вважаю, що сильно розчаровуватися не варто. Такі переживання ні в моральному, ні у фізичному аспекті нічого не дають. Не можна зациклюватися на поганому результаті. Треба готуватися до наступних стартів.

– Ви говорите про четверте місце на світовому форумі як про невдачу, хоча будь-який інший представник білої раси міг би лише мріяти про такий результат на довгій дистанції в компанії темношкірих суперників. Як ставитеся до того, що вас називають “білою грозою чорного континенту”?

– Мені це дуже подобається, хоча не вважаю себе надзвичайним. Працелюбним, наполегливим, витривалим, у дечому щасливим? Так! Повірте, талановитих хлопців не бракує, проте лише одиниці стають чемпіонами. Без природних здібностей, безумовно, складно, але без бажання тренуватися та вміння терпіти неможливо досягти успіху в нашому виді спорту. Багато чим завдячую своєму тренеру Георгієві Миронюку, який знайшов мене та вивів на рівень нинішніх результатів. А щодо темношкірих бігунів, то їх виховують за умов високогір’я, їхня кров краще поглинає кисень. Боротися з ними тяжко, але можливо. А до мене вони ставляться цілком нормально. Часто спілкуюся з кенійцями Бунгеєм і Кіпчирчиром, добре знаю португальця Руї Сілву.

– Правда, що суперники дуже здивувалися, побачивши на фотографіях, за яких умов тренується найкращий український бігун?

– Так, умови не до порівняння. Мене запрошували тренуватися за кордоном, але я надаю перевагу рідній Кіцмані. Стадіон є, спортзал є, зрештою, ліс поруч. Єдине – взимку важко знайти місце, де можна побігати. Але цього достатньо, щоб більш-менш нормально тренуватися. Однак мушу зауважити, що справи наладилися відтоді, як у мене з’явився особистий спонсор Валерій Чинуш (керівник готельно-туристичного комплексу “Буковина”). До речі, він посадив дерева у своєму рідному селі Іванківці, назвавши їх на честь мене алеєю Івана Гешка. Щоправда, дерева наразі маленькі, мине багато років, доки вони виростуть.

– Ви, напевно, дуже популярні на батьківщині, якщо на вашу честь навіть садять алеї?  

– Напевно (посміхається ). В принципі, не пригадую спортсменів такого рівня серед моїх земляків. Проте можу запевнити, що маємо ще декількох молодих і талановитих бігунів, зокрема Володимира Ковалика й Олександра Величка. До речі, вже рік у нашій групі тренується львів’янин Василь Цікало. А взагалі, наша земля виховала чимало відомих особистостей. У Кіцмані народилися видатний український композитор Володимир Івасюк, Оксана Савчук із гурту “Писанка”, а неподалік виросла популярна співачка Ані Лорак.

– Отже, ваш регіон відомий насамперед своїми музичними талантами. То як так сталося, що ви прославилися в легкій атлетиці? 

– А я, до речі, спершу теж ходив до музичної школи, вчився грати на кларнеті. А потім ще співав у хорі. Бабусі дуже хотілося, щоб я став музикантом. Ми багато про що мріємо в дитинстві, але життя складається зовсім по-іншому.

Розмовляла Анна Савчик