Одна з небагатьох

Мало хто з митців, навіть увінчаних лауреатством, може похвалитися тим, що його творче одкровення не потьмяніло від часу та не забулося.

Що б там не казали, а будь-який творець жадає якщо не слави, то хоча б звичайного визнання в середовищі поціновувачів мистецтва.

Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда, в перші роки української незалежності були спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.

Розповідь про Софію Петрівну варто почати з її далеких предків. Як свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська, прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна Кучинська, в заміжжі Береза. З боку діда Петра Берези історики-краєзнавці виводять родовід із тих козацьких поселенців, що вкоренилися в селі Куткір після знищення Єкатєріной ІІ Запорізької Січі. Як би там не було, а в сільських метричних книгах згадки про Берез є з кінця ХVIII століття.

Мати Софії, Марія Петрівна Береза, як і її старші сестри Михайлина та Євгенія, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в школі, бо в ті часи всі преференції надавали не українцям, а полякам. Нині ніхто не скаже, що послугувало поштовхом до виїзду Марії у Францію – за версією Марії Іларіонівни Свєнціцької, молода дівчина спершу “кореспондувала” з білоруським шляхтичем Петром Караффою-Корбутом, а потім поїхала до нього. Містечко Сан-Кантен (Сент-Квентін), де мешкало молоде подружжя, відоме ткацькими фабриками: на одній із них, напевно, і працював “бюровим урядовцем”, як згодом напише Марія Петрівна, її чоловік. Там мала народитися Софія...

Ще важче довідатися, чому Марія Петрівна повернулася додому, порвавши всі стосунки з чоловіком. 23 серпня
1924 року у Львові вона народила доньку, яку назвала Софія Романа Роксоляна. Дівчинку охрестили в церкві Петра і Павла, хрещеними батьками були Іван Тиктор, найуспішніший галицький видавець, і Стефанія Мазур, вихованка Анни Павлик, мати Кирила Мазура, згодом відомого художника, який мешкав у Франції.

Після закінчення сільської школи тітка Євгенія Петрівна відвезла племінницю до Львова – й Софія навчалася спочатку в школі сестер Василіянок, а потім і в гімназії під їхньою опікою. Щоправда, завершити освіту там не пощастило: “золотий вересень” 1939 року зліквідував “ідеологічно ворожі” заклади. Але саме в гімназії дівчинка отримала перші уроки мистецтва від Савини Сидорович і... від Андрея Шептицького. Він у своєму маєтку в Підлютім на вакаціях показував гімназистці домашню колекцію живопису.

“За перших совітів” Софія виїхала у Стрий продовжити навчання, але не встигла закінчити школу – почалася війна. Вона повернулася до Львова, нарешті склала матуру й упродовж 1942-1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище – нині художній коледж імені Івана Труша. Відтак до Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників.

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: “Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла... Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Але довчитися на графіці Софії не судилося – відділення закрили, а студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Зберігся наказ: у ньому йдеться про рішення скерувати студентку Караффу-Корбут на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв.

Декілька років праці на скульптурно-керамічній фабриці з її традиційним асортиментом змусили Софію Петрівну шукати себе в іншому. Вона звернулася до книжкової графіки. Дванадцять осяйних малюнків про неслухняну дівчинку Марічку без тексту не мали шансу на втілення. І художниця попросила поета Миколу Петренка, щоб він написав вірші. Так з’явилася книжечка “Марічка невеличка”, з якої й можна вести відлік Караффиної книжкової графіки.

Поліграфічна спроможність того часу не давала змоги виявити творчі засади молодої мисткині, яка прагнула гармонії: щоб текст, ілюстрації, обкладинка, шрифт, текстура паперу – все відповідало задуму, було єдиним мистецьким цілим. Єдине, чого не могли спотворити в друкарні, – це органічного танку лінії (так назвала у своїх спогадах особливість графіки Караффи Людмила Семикіна).

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі...

Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Оксана Думанська