Секс у Варшаві

Про те, наскільки сучасна українська література близька польському читачеві, найкраще свідчить зацікавлення, яке зумовлюють польські переклади Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Любка Дереша й інших, не кажучи вже про авторські зустрічі, котрі завжди збирають численну аудиторію.

Цього разу українська література вийшла зі своїх стандартних рамок і потрапила в театр. “Польовими дослідженнями з українського сексу” зацікавився варшавський “Театр Полонія” – перший приватний драматичний у Польщі, який заснувала видатна акторка Кристина Янда. Роль Оксани – героїні “Досліджень” – отримала Катажина Фігура, символ сексу польського кіно 1990-х і багатогранна у своєму амплуа акторка, яка чудово володіє технікою сценічної гри, створює глибокі образи, вільно та відважно інтерпретує поведінку персонажа.

– Ідея інсценізації виникла давно, не відразу знайшли режисера та сценариста, – розповіла Малгожата Шумовська, режисер вистави. – Книжка сподобалася мені миттєво. Вона дуже прониклива, гостра та небанальна. Вже з перших сторінок зрозуміла, що це чудова ідея для монодрами.

Шумовська розпочала працю над сценарієм, яка тривала понад місяць. Із багатої матерії тексту режисер вибирала речі, які надаються до сценічного показу. Основою сценарію мала бути історія любові Оксани до Миколи, а потім уже Шумовська переходила до інших сюжетів – України, Америки. Вже аж перед самою прем’єрою внесла вирішальну зміну, і тепер герої висловлюються від першої особи, це наближає сказане ними до глядача.

Божевілля

Оксана Шумовська – божевільна особа. Взагалі вся вистава – студія божевілля. Темний, неприємний простір, заповнений абстрактними та випадковими речами, – все, що діється в голові героїні. Точкою опори цілого дійства, розміщеною в центрі сценічної композиції, і найпромовистішою деталлю за силою переказу є гінекологічне крісло. Це – вісь, довкола якої зосереджено дійство. Крісло стає ліжком, машиною, столом... Саме воно найкраще розповідає про стан героїні як жінки. Воно стає гучним криком і болючим докором – дивіться, ось до чого доводить токсична любов. Я не людина, я не жінка. Я річ. Мою жіночність зведено до вульгарного об’єкта.

Поблизу однієї зі стін стоїть обдряпана металева шафа, повна книжок. Книжки – типовий реквізит інтелектуалки. Адже наша героїня є інтелектуалкою. Приїхала до Сполучених Штатів, землі обітованої та невимовного раю для східноєвропейських інтелектуалів, зрештою, не тільки інтелектуалів. А вона приїхала і робить тут кар’єру. Це можна було б визнати вершиною мрії та втіленням бажань. Але для Оксани це не має значення. Вона очікує дзвінка з України. І незалежно від того, чи задзвонить телефон, щоразу глибше занурюється в божевілля, бо завішена між двома світами – між Америкою й Україною – і не належить уже до жодного з них. Катажина Фігура творить персонаж, який зосереджує в собі й обсервації зрілої жінки, і наївність дівчинки. “Вона божевільна й делікатна водночас, – так характеризує її Малгожата Шумовська. – Розпусна і ніжна. Часто сама робить із себе посміховисько”.

Смерть

Поряд із книгами висить червоний плащ. Єдиний яскравий акцент у сірому просторі. Це пам’ять про італійського коханця, взаємини з яким були приречені на поразку. Так само, як і роман зі спортивним американцем. Оксана повна смерті й не може сприймати щось, що світиться життям, повна внутрішніх суперечностей, не терпить усього, що пряме та безпроблемне. Її призначенням є Микола – похила площина, загибель.

Смерть зустріне її в душовій кабіні. Саме в цьому місці починається й завершується акція вистави. Шумовська, на відміну від Забужко, не дає своїй героїні надії. Одягає їй на голову поліетиленову торбинку. “Вона постійно хотіла вирватися: вирватися з українського засудження на не-існування, вирватися з хворої любові, яка не була любов’ю (принаймні не з боку Миколи), вирватися з тіла, яке старіє, вирватися з дитинства. Ну, то я дала їй вирватися...” – скаже вона  в одному з інтерв’ю. Душ є одним із тих предметів, які викликають спогади про небезпечні стосунки. Під цим душем Микола годинами змивав із себе її запах.

Задній план сцени домінований пласким монітором. На ньому з’являються зображення місць і людей. Часом вони абстрактні, а інколи буквально ілюструють слова героїні. Це проекція думок і спогадів. Деякі дуже виразні, як, наприклад, дитяче фото Оксани. Вона кілька разів повертається до нього, як під час сеансу психотерапії, коли від пацієнта вимагають повернутися до дитячих переживань, коли був малим, безпорадним і скривдженим. Світлина зникає, з’являється розмитий чоловічий силует – це батько, якого Оксана намагається випхати на сам край свідомості, керована рефлексом самозахисту. Людина, з якої почалися всі її нещастя. Силует батька заступає крупний план дитячого личка. Виразні, здивовані очка. Мрія чи навіть фізіологічна потреба, яка ніколи не зреалізується.

Молитва

Неподалік монітора, за гінекологічним кріслом – пляма світла – контур Божої Матері з Дитятком і кілька сходинок, ніби до вівтаря. Оксана молиться на них про найважливіші для себе речі, які, як це не парадоксально, стають і її найбільшим тягарем. Молиться за Миколу. Не про те, щоб заволодіти ним, а про те, щоб він був, навіть якщо не з нею. Молиться за Україну. Україну з її тоталітарним досвідом, з її складною сучасною ситуацією.

– Коли людині зі східного блоку, такій, як Оксана, вдається вирватися за океан, до Америки, – вважає  Шумовська, – ця людина автоматично почувається  гіршою за американців, але водночас і кращою.., бо вміє страждати, повніше переживати світ.

Оксана, яка рухається американськими вулицями в старомодних окулярах і не здатна погодитися з панівним тут культом вічної молодості, несе на своїх плечах прокляття комунізму, відчуває себе значно кращою, а насамперед вільнішою за людей довкола, бо не обтяжена обов’язком бути щасливою за всяку ціну.

Істотним елементом вистави є звукові ефекти. Часом навіть надмірно гучні. Одним із них є чоловічий голос. Безпристрасний і вульгарний. Не виникає сумнівів, чий це голос. Він вдирається в мозок глядача так само, як у мозок Оксани. Іншим є звук автомобільної аварії, який закінчує розповідь про подругу з України. Ця подруга, як і Оксана, змагалася з життям, але – на думку Оксани – мала більше щастя, бо добра доля скоротила її страждання.

Проза Оксани Забужко несе в собі такий могутній емоційний багаж, що без проблем достосовується до вимог сцени. Навіть щодо настільки важкого жанру, як монодрама. Розповідь про відчуття, викривлене тоталітаризмом, про ціле покоління емоційних кастратів, про чоловіків, які не вміють бути чоловіками, і жінок, яким не дано бути жінками, є такою історією, яку без великих зусиль зрозуміє кожен “центрально-східний” європеєць. Без великих зусиль зрозуміє кожен, хто виростав у тоталітаризмі або в його тіні. Поляки не є винятком, тому кожна вистава “Польових досліджень з українського сексу” у Варшаві проходить із аншлагом.

Анна Коженьовська-Бігун, Варшава