Переслідуваний за правду

...Ми з ношею святою добралися до ями й, знявши з плеч труну, поставили її на глину, що од країв була. Павло Тичина, “Похорон друга”

Так і було тієї сумної вересневої суботньої днини, коли ми хоронили Євгена Петровича Наконечного, коли туга била в наші груди, і ми не могли повірити в те, що сталося. У старовинному місті стояла осінь, і на цвинтарі дерева зацвітали жовтим листом, подекуди прибираючи пурпурового кольору. Десь скоро в небі ключі журавлів потягнуться на південь, а він перший білим птахом відлітав у той вирій, у ті світи, звідки ніколи не повертаються. Стихли голоси промовців, труна попливла в землю... “І ковтнула його могила. Й сипать почали на нього груддя. Й глухо стугоніла труна” (П. Тичина).

Хоронили ми людину непересічну, яка в історії Львова, в культурі міста посідала високу сходину. Прощалися з людиною високої душі, глибоких енциклопедичних знань, широкого інтелектуального потенціалу. Чи всі те розуміли, чи усвідомлювали – кого хоронимо?

Народився Євген Наконечний 18 червня 1931 року в селі Черепин, що тут біля Львова. Розповідав, що це той Черепин біля Давидова, де археологи виявили поселення з пам’ятками ранньослов’янської черняхівської культури, а також житло давньоруського часу. Згодом родина перебралася до Львова, де батько працював у друкарні цинкографом.

У есеї “Місто, якого нема” (“Поступ”, 1 квітня 2000 р.) так описав свої дитячі роки: “Моє дитинство минало під Святоюрські дзвони. Наша школа, – а я вчився в українській приватній школі, – знаходилася на церковному подвір’ї. І ось одного разу на 1 листопада українці організували біля нашої школи демонстрацію. Поліція забороняла, але на територію Святоюрської забудови не заходила, тупцюючи на конях коло брами. Польські студенти кидали через мур камінням, наші студенти кидали у відповідь, а нас, дітей, вивели під той мур, що ним захищено Святоюрський двір, і ми заспівали: “Ми – гайдамаки, ми всі однакі, ми ненавидим лядський лад...” Навколо крик, шум – аж тут дитячі голоски. Усі затихли і слухали. Поляки були дуже тим вражені”.

Так із дитинства його виховували в християнському дусі, в дусі національному, вбирав соки древнього міста, вдихав його повітря, формувався львів’янином. Таким уважали ми його – за те, що знав архітектуру цього міста, його історію, атмосферу минулих епох, усталений ритм життя. Любив Львів, його культуру, глибоко переживав той злам, що наступив у історії міста, “якого нема”. Про це й написав.

“Місто мало свій неповторний колорит. Люди жили тут віками – так творилася специфічна атмосфера, міський фольклор. Кожне давнє місто... має своє койне. І Львів мав... Був інший ритм життя. Люди любили прогулюватися. Зустрічалися на вулицях, кланялися один одному, заводили розмови. Існувало багато товариств, українці намагалися постійно залучати один одного до громадської роботи”. Так міг сказати тільки він.

Доля відвела йому особливу місію: бути охоронцем духовних цінностей – багатих скарбів академічної бібліотеки ім. В. Стефаника, яка перебрала фонди бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. У важкі часи нищення духовності, загонення україністики у сховища спецфондів, він виконав своє призначення. Учив інших пошанівку до книги, прививав молодим почуття відповідальності перед українською культурою.

Знав сю бібліотеку на вулиці Винниченка до кожного закутка сховища, кожної книжки на полиці, оберігав їх як рідних дітей, яких у нього не було. Знав, кому котра книжка потрібна, кому треба і можна її позичити. Був незвичайним учителем багатьох науковців і викладачів, аспірантів і студентів. За порадою і допомогою до високого ерудита в масивних окулярах приходили письменники, художники, артисти. Підказував, рекомендував, спрямовував. Усі йшли “до Наконечного” – з різних міст України та закордону, далекої діаспори, яка щедро ділилася фондами україністики. До всіх проявляв виняткову толерантність і чуйність: як шляхетна особистість володів особливим людським даром помочі та підтримки.

Життєва дорога Євгена Наконечного аж ніяк не була встелена квітами – навпаки, топтав тернові стежки. Зазнав лихої долі совєцьких тюрем і сибірських таборів. Про те згадував неохоче. З молодих років включився у визвольні змагання, очолював важливий відтинок Юнацької ОУН, щойно закінчив дев’ятий клас СШ №1 м. Львова. А далі у службовій автобіографії, де, крім усього, вимагали вказати – “находились ли Вы под судом или следствием, где, за что?” – написав власноруч: “У січні 1949 року, коли мені було сімнадцять років, я був затриманий органами КГБ і засуджений. У 1955 році начальником КГБ по Львівській області мою справу було припинено і мене звільнено”. Залишився переслідуваним.

Про те, що було між цими двома датами – 1949-1955, – розповідав не всім, ділився споминами лише з тими, кому довіряв. А була там і вища міра, яку замінили 25 роками, і сибірські університети в таборах ГУЛАГу. І було побратимство велике, де вкупочці томилися наші хлопці – переважно оунівці, упівці – попліч із прибалтами, німцями, японцями. Читав, формувався, гартувався. Захоплювався надзвичайною згуртованістю прибалтійців, із німцями систематично вивчав їхню мову, а японського генерала (колись про це мені розказував) сам навчав, як треба тягнути пилу, коли ріжеш дрова вдвох.

Великий вплив на нього мав буковинський оунівець, публіцист і письменник Орест Масикевич, якого 1945 р. “чорний ворон” схопив аж у Румунії. Той позичав Євгенові книжки, наставляв на добрий розум. Йому пощастило повернутися із Сибіру, він жив і творив у Бухаресті, видавши декілька збірок поезій та прози. За дорученням Є. Наконечного 1988 р. я їздив у Чернівці на зустріч із дружиною О. Масикевича пані Орисею, щоб дізнатися про роки життя Учителя після заслання. Вона передала свої спомини про чоловіка, його книжки (ми планували видати його твори в Україні).

У наступні роки полегша не наступила. Ще 1945 р. в зовсім молодому віці померла мати, а татові судилося відсидіти і свої “батьківські” роки за “вчинки” сина, його “неправильне” виховання. А син шукав у Львові захистку, роботи, намагався завершити навчання, здобути вищу освіту. Прихистила родина, його допустили до робітничих професій, останньою з яких стала служба вахтера на “Атласі”.

Пощастило. Завдяки ректорові Є. К. Лазаренку Євген Наконечний закінчив вечірнє відділення філологічного факультету університету, нарешті в бібліотеці знайшов те місце праці, яке найбільше відповідало його гуманітарним нахилам. Тут виробив і чітко дотримувався трибу свого життя, праці та науки. Постійно накопичував матеріал, щоб нарешті опублікувати свої спогади, есе, вибухнути оригінальним дослідженням у ділянці україністики. Друкувався у збірниках, часописах, зокрема в “Київській Церкві”.

Його книжка “Украдене ім’я: Чому русини стали українцями” стала еталонною. У ній автор поставив собі за мету дати метрику українцям, визначити наш називний відмінок. Цю працю цитували, перевидавали, переписували, не посилаючись на першоджерело. Після виходу п’ятого видання багато докторів наук, навіть тих, які числили себе виразниками правдивої науки, опустили голови.

Друга книжка Є. Наконечного “Шоа” у Львові” виявилася твором, написаним в іншому ключі: тут автор наблизився до мемуаристики, есеїстки. А ще спомини припали до вподоби читачеві своїм стилем, настільки природним, що проймаєшся до тексту з цілковитою довірою. Знаючи Львів український, польський, єврейський, автор головно через юначе світосприйняття висвітлює винятково щирі стосунки між мешканцями міста, українсько-єврейські відносини у Львові, трагічні події в період Другої світової війни. Намагається захистити українців від “друзів й недругів, гнівних та сердитих”, узгіднити прагнення різних груп населення.

За “Шоа” у Львові” в Ізраїлі Є. Наконечному ладні були присудити ступінь доктора наук, а тут, у рідній академічній бібліотеці, книжку не вважали науковою, і під час атестації дві руки піднялося “проти” – не атестувати. Завідувач відділу україністики зачастив у лікарні – на Мазепи, у Винники, знову на Мазепи, де й закінчив свій земний шлях. Незавершеною залишилася третя книжка автора – “Мої трибунальські роки”. Помер Євген Наконечний 14 вересня 2006 року.

Пригадалося, як польський літературознавець, учитель гімназії Генрик Бігеляйзен зайшов у кімнату до покійного Івана Франка і довго-довго вдивлявся в обличчя поета, а згодом сказав учням, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Не всі сьогодні ще усвідомлюють, яку людину ми втратили в особі Євгена Наконечного. Не вміли ми краще дбати про нього за життя. Ці слова повторюємо нині; на жаль, їх не раз повторимо й у майбутньому.

Дорогий Євгене Петровичу! Коли Ви лежали у труні на другому поверсі в будинку Оссолінеуму, і правив отець Любомир, і велично співав хор собору св. Юра, і почалося останнє прощання, я не знав, чому опісля пішов килимовою доріжкою довгим-предовгим коридором обабіч бібліографічних каталогів, де в кінці були двері, й десь у підсвідомості уявив собі, що та доріжка – то рівна лінія Вашого праведного життя, а за дверима – читальний зал і книгосховище, Ваш смисл життєвий. І ще, пригадавши Матея, побачив у думці, що та безконечна лінія стелиться ген у небеса, де “блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне” (Мт. 5, 10).

Тож дорожімо високим прикладом життя тих, хто був переслідуваний за правду, хто, за словами автора “Похорону друга”, “славно вік одробив”. Бережімо пам’ять про них, виконаймо їх заповіти.

Поховали Євгена Наконечного на Личаківському цвинтарі поряд із побратимами, котрі також були переслідувані та пережили роки тюрем і заслань, і знайшли вічний спочинок у рідній землі.

Василь Горинь – філософ, есеїст, мешкає у Львові