Реадмісія еліт

Насамперед розберімося з термінами. Реадмісія, як стверджує довідкова література, – це повернення нелегальних іммігрантів, які проникли на територію однієї країни з теренів іншої.

Крім того, реадмісія – це зобов’язання країни прийняти назад мігрантів, котрі незаконно в’їхали з її території до іншої країни та яких там затримали. Процес реадмісії передбачає, поза іншим, існування угод між державами, що прагнуть цивілізовано вирішувати власні проблеми, спричинені небажаними гостями, та пособити сусідам, коли серед прибульців знайдеться якийсь кримінальний тип.

Щось схоже до реадмісії, щоправда, цілком метафорично, відбувається нині у стані вітчизняних еліт. Хтось зауважить, що процес повернення вчора гнаних “помаранчевими” найодіозніших фігур Кучмового режиму влучніше було б назвати ротацією. Але ротація зазвичай характерна для однорідних середовищ, коли потреба політичного моменту або ж організаційних вимог відображаються на, так би мовити, особовому складі провідництва.

Певної ревізії вимагає час і щодо самого визначення еліти. Д. Донцов вважав, що це замкнена суспільна група (каста), яка зберігає свою окремішність і привілеї, але головною проблемою українства він бачив “формування будівничої правлячої касти”. Нині ж еліти характеризуються відкритістю та здатністю до дифузій, а про “будівниче” їх налаштування годі й говорити. Радше це групи, котрі осідлали владні важелі, фінансові потоки, зуміли об’єднати ці дві складові впливів і послідовно чи ні, але боронять здобуте перед конкурентами та рештою загалу.

Для стосунків вітчизняних еліт одна з одною притаманний неприхований антагонізм, і це, як на мене, цілком природно через несформованість демократичної традиції та несистемний характер ринкових перетворень. Війна між впливовими кастами триває на самознищення, за принципом “або – або”, який не передбачає життя після виборів або інших суспільно вагомих подій межового штибу. Юнацька категоричність, самовпевненість та ілюзія володіння істиною в останній інстанції – це аж ніяк не ознаки принциповості нашого провідництва, це, на жаль, свідчення його наївності, невміння бачити перспективу і, що гірше – довкілля. І коли “день завтрашній” заскакує  вчорашніх переможців своїми несподіванками зиґзаґами, вони не знаходять нічого кращого, ніж конформізм із опонентом.

Як на мене, сьогодні, коли до насиджених місць, мов із вирію, повертаються Сало, Лепецький, Козак (це найпомітніше тут, на місцевому рівні), коли у столичних кабінетах можна зауважити сотні, а то й тисячі вчорашніх “репресованих”, акурат час поцікавитися змістом давніх, іще передреволюційних домовленостей тодішнього кандидата на посаду президента Віктора Ющенка та Леоніда Кучми. Наскільки далеко сягають вони в майбутнє України, яких ще реадмісій очікувати пересічному громадянинові? Я розумію, що “ультиматум багатства викреслює злидарів. І робить це з повним правом, оскільки вони мають нетактовність ухилятися від загальної згоди” (Жан Бодріяр). Це – ґрунт для безперервної низки конфліктів, криз, що їх різні еліти по-різному трактують, а отже, “антикризових коаліцій” і менеджерів.

З іншого боку, повернення “привидів” – це чудовий урок потреби політкоректності та “фільтрування базару” для завтрашніх поколінь політиків. Надії на люстрацію, які кволо артикулювали в середовищі інтелектуалів і маргіналів (що, до речі, в Україні є рівнозначними термінами), не витримали іспиту на живучість. Отож слід втямити: коли ми вже взялися за справу спорудження демократичної оселі, то маємо змиритися з тим, що поруч заважатимуть або допомагатимуть усі, навіть найзатятіші опоненти. Їх же не виселиш на Місяць… Їх можна посадити до цюпи, але, як завжди, на те бракує політичної волі або ж доводиться жити пов’язаним підкилимними домовленостями, які з часом втрачають навіть сенс.

Ігор Гулик