Скляна пломба на проспекті Свободи: “за” і “проти”...

Відвідини громадських слухань із обговорення проекту забудови тильної частини парцель під №№ 19 і 21 на проспекті Свободи з виходом на вул. Гнатюка залишили в мене двоякі почуття (хто не в курсі справи – йдеться про будинок-вставку торгово-комерційного центру “Брістоль-плаза” з реставрацією будинків на проспекті Свободи, 19-21).

Почну з позитивних. Маємо певний поступ у розвитку шанобливого ставлення до історичної забудови. Тут можна виокремити такі етапи цієї еволюції:

Перший етап – брутальне зникнення пам’яток на площі Міцкевича, 10 і на вул. Валовій, 15 з появою на їхньому місці відверто дисгармонійних новобудов.

Другий етап – зникнення пам’ятки на пл. Ринок, 26 і будівництво на її місці елітної крамниці приховали за фасадною стіною, таким чином забудовники ухилилися від громадських протестів, з якими були пов’язані дві попередні будови. Фасадний вистрій західної сторони площі збережено.

Третій етап – на проспекті Свободи, 45 була невдала спроба відтворити фасади колишньої пам’ятки. Проте, оскільки автори не використали історичних матеріалів, технологій, пропорцій, нові фасади навіть віддалено не нагадують автентику.

Четвертий етап – гармонійні сучасні будинки-вставки: пл. Старий Ринок і пл. Міцкевича, 4. Останній є майже точною копією будинку-пам’ятки, відтвореного на період 80-х рр. ХІХ ст.

Запропонований на слухання проект у цьому контексті підходить до проблеми гармонізації середовища іншим методом – протиставлення та контрасту нового зі старим. Який метод є кращим – це питання серйозних теоретичних досліджень, і я не берусь у цій статті робити якісь однозначні висновки. Але, безперечно, кращий той, який надійніше та повніше зберігає пам’ятку, вигідніше відтіняє неповторну ауру автентичності. Нова шестиповерхова будівля займає всю площу згаданих ділянок. Вона обережно підступає до будинків-пам’яток із тилу, наповзаючи на другий тракт, і зупиняється на гребені дахів. Суцільна засклена площина зі склоблоків надає їй віртуального й тимчасового вигляду. Колористика напилень на склі зливається з небом – ніби щось є, а водночас нічого немає.

Чи все так гуманно здійснять на стадіях робочого проектування та будівництва – велике питання. Тут багато залежить від реставраторів. Вони мали б подбати, щоб обійми з металу та бетону не були смертельними для пам’яток.

Тепер щодо негативу. Йтиметься про екологічні проблеми Львова. Бачу протиріччя між задекларованими ідеями та практичною їх реалізацією. Автори зворушливо розпачають щодо забруднення й загазованості львівського середмістя, називають його зоною екологічного лиха, хочуть відтворити т. зв. бульварне кільце. Але вся зелень у проекті ілюзорна та віртуальна. Звичайно, від зображень дерев на блакитному тлі віє весняною свіжістю, однак хотілося б не тільки побачити її очима, а й відчути легенями та шкірою. Живої зелені, я так зрозуміла, в проекті не передбачено зовсім. Окрім того, виникає запитання: чи екологічними є нові будівельні матеріали та технології? Скло й метал – звичайно, так. Але металопластик, який тепер панує, а в майбутньому – деревопластик, керамікопластик, цеглопластик тощо – все це дасть невідомо які побічні дії. Пластикова складова цих матеріалів не довговічна й у процесі експлуатації виділяє в середовище продукти свого розпаду. Чи не досить нам того всього? Тут знову постає на весь зріст питання про необхідність виключити нове будівництво із львівської котловини (крім реставраційних технологій, звичайно). Втішає тільки те, що ділянок під забудову вже майже не залишилось. А як же бути з чинним містобудівним законом щодо озеленення – ДБН 360-92**, де вказана вимога – 6 м кв. озелененої території на мешканця центру міст? І це не норма, а допустимий мінімум.

Хочеться запитати провідників міської будівельної політики: доки ми будемо топтати ногами власні закони? Якщо міська влада вважає їх недоцільними, то потрібно домогтися їх зміни.

Щодо художньої цінності новобудов, то, на мою думку, у Львові можна допускати до реалізації лише те, що вже сьогодні спеціалісти передбачливо оцінюватимуть як пам’ятку архітектури свого часу. Чи цей проект передбачає саме таку будівлю, не можу судити, бо не вважаю себе фахівцем із сучасної архітектури.

Наталя Ткаченко-Бура, архітектор-реставратор, мешкає у Львові