Ще раз про львівську воду

У королівському місті Лева, де історія централізованого забезпечення мешканців водою сягає глибини віків, починаючи з 1404 р., коли ще й Америки не відкрили, армія фахівців і науковців досі не може створити реальний проект цілодобового водопостачання міста.

Всі оприлюднені чисельні проекти не можуть остаточно переконати львів’ян, керівників держави, світову громадськість, як, зрештою, й самих авторів, у ефективності та доцільності їх реалізації. Таке неподобство вже півтора десятків років триває у королівському граді, задекларованому як європейське місто, колись відоме в Україні, та й у Європі, як місто добрих майстрів та інженерів.

Звичайна комунальна проблема, яку давно й ефективно вирішують у цивілізованому світі, у Львові стала “вічною” й отримала політичний статус.

За так званих “демократичних” часів кожен мер, який приходив у місті до влади, обіцяв вирішити її вже за свою каденцію. А виборчі обіцянки Буняка та його крилата фраза “якщо за два роки у Львові не буде цілодобового водопостачання, я подам у відставку!”, яку він озвучив у квітні 2002 р., досі чекає на пояснення. Але все за порядком.

Потреба проекту

Боротьба за цілодобове водопостачання у Львові розпочалася далекого 1990 року з приходом нової демократичної влади. Так, 1992 р. “фахівці” розробили “Пропозиції тимчасової депутатської комісії для покращання водопостачання мешканців Львова”, які визнали як некомпетентні – листи за №01-466 від 17.04.92 р. і №01-500 від 30.04.92 р. та надіслали у львівський міськвиконком. Тоді ж науковці кафедри гідравліки відомого технічного ВНЗ розробили “Тимчасові правила водокористування у Львові”. Але чим користуватися, якщо немає води?

Пізніше цілодобове водопостачання хотіли налагодити завдяки будівництву Стрийського водосховища, так званого Карпатського “моря”. Задля реалізації екологічно шкідливого проекту, що міг порушити сталий гідробаланс і систему водопостачання міст Прикарпатського регіону, в землю бездарно закопали десятки мільйонів доларів.

Широкого розголосу на шпальтах львівських газет набула розрекламована програма “Вода-98”, головною метою якої було забезпечити місто цілодобовим водопостачанням ще 1998-го. “Фахівці” міськвиконкому планували додатково подати до міста з добудованого Верхньобузького водозабору 90 тис. м куб. на добу, ще 120 тис. м куб. із запланованого водозабору “Журавко”, 45 тис. м куб. – із технічних водозаборів для неіснуючої промисловості. Можливо, сьогодні “фахівці” нарешті зрозуміли, що така необґрунтована подача величезної кількості води для цілодобового водопостачання неодмінно призвела б до руйнації центрально-історичної частини древнього Львова, занесеної в історичну спадщину ЮНЕСКО. Шлях екстенсивного водопостачання (йдеться про будівництво нових водозаборів і водосховищ) і нераціонального водоспоживання – безперспективний, це дорога в нікуди, остання зупинка його – екологічна криза. Як це не парадоксально виглядає на перший погляд, але у Львові цілодобове водопостачання необхідно налагоджувати шляхом зменшення подачі води в місто. Для реалізації недолугого проекту “фахівці” вимагали 600 млн. доларів.

Приблизно із середини 90-х років минулого століття до вирішення львівської “вічної” проблеми долучилася світова громадськість, міжнародні інституції СБ, ЕБРР, фірми PADCO, COWI. З’явились американські, шведські, голландські, навіть китайські проекти. Необхідно згадати про польський. Наші сусіди за 80 мільйонів злотих пропонували збудувати до Львова водогін із Перемишля та помпувати “польську” воду, її конче бракує спеціалістам високого тиску з міськвиконкому для вирішення проблеми.

Підсумовуючи короткий екскурс в історію львівських проектів цілодобового водопостачання, слід констатувати: незважаючи на наявність великих коштів і “Комплексної програми водопостачання м. Львова на 2000-2006 рр.”, кавалерійський наскок Буняка на “вічну” львівську проблему зазнав фіаско. Знову “розтринькали” мільйони доларів. А щоб налагодити цивілізоване європейське водопостачання у Львові, треба йти іншим шляхом.

Мільярд пішов за водою

Може, це дивно звучить у наш час, але Львів володіє чи не найбільшими в Україні запасами якісної води, придатної для пиття. Із розвіданих і затверджених Державним комітетом запасів (ДКЗ) підземних родовищ можна щоденно продавати 900 тис. м куб. води. Потужність нинішніх 17 водозаборів становить 450 тис. м куб. на добу. Згідно зі звітами Львівського міськвиконкому, нині до міста подають близько 325 тис. м куб. на добу. А львів’яни споживають іще менше – 157 тис. м куб. на добу. То чому у Львові, задекларованому як королівське місто, воду подають за куцим графіком, а її якість не відповідає європейським стандартам? Чому десятки років мешканці міста бідкаються на відсутність води у кранах? Адже наші найближчі сусіди – не такі багаті на воду та з меншими фінансовими можливостями, ніж колишній промисловий Львів – уже давно з успіхом вирішили свої водні проблеми.

Щоб потрясти ситуацію з львівською водою, необхідно зробити екскурс в історію будівництва грандіозних, за масштабами Галичини, водосховищ-“морів”, великих об’єктів водопровідно-каналізаційного господарства, доброго десятка прожектів цілодобового водопостачання королівського міста.

Так, на зламі 50-60-х років минулого століття, коли в радянському Львові бурхливими темпами розвивалася промисловість, яка потребувала все більше води, вирішили побудувати величезне Бузьке “море” за проектом фахівців одного із львівських інститутів. Незважаючи на великі кошти, витрачені на дослідницькі, проектні та будівельні роботи, реалізацію успішно провалили.

“Теплоелектропроект” інститут

Пізніше для цілодобового водопостачання міста планували спорудити Львівське “море”. Наразі в Гамаліївці споруджено водоймище для технічних потреб львівської ТЕЦ-2.

У середині 1980-х років почали будувати у верхів’ях ріки Стрий, у Карпатах, за проектом Київського інституту “Укрводпроект” сумнозвісне Стрийське водосховище, так зване Карпатське “море”. Для реалізації проекту було закопано в землю десятки мільйонів доларів, у перерахунку з радянських рублів. Тут слід зазначити, що тоді американський долар “відпочивав” і коштував лише
63 копійки. Будівництво й експлуатація великого гірського штучного водосховища неодмінно призвели б до загибелі ріки Стрий і порушення системи водопостачання міст Прикарпатського регіону. А екологічна аварія 1999 р., коли стрийські водозабори забруднили нафтопродуктами та 500 тис. жителів залишилися без централізованого водопостачання, нарешті дала зрозуміти “науковцям” і “фахівцям”, що будь-які експерименти з рікою можуть мати катастрофічні наслідки. Адже 40% води, яку споживає Львів та інші прикарпатські містечка, забезпечують підземні водоймища цієї ріки.

1976 р. збудували горезвісний Стрийський бетонний водогін, який почав розвалюватися відразу після запуску. Головною причиною руйнації водогону були гідроудари, а “фахівці” не побудували “подушки” під бетонними трубами. Постійні прориви водогону та припинення водопостачання змусили львівську владу прокласти паралельно сталеву нитку водогону. А довжина Стрийської та Верхньобузької бетонних магістралей становить близько170 км.

На десять років розтяглася епопея з Верхньобузьким водозабором, побудованим з якісних німецьких металевих труб і готовим на 80%. У підсумку водозабору так і не добудували, знову закопавши в землю десятки мільйонів.

Під час будівництва водозабору “Ремезівці” “фахівці” вкотре помилилися й використали не ті труби, що потрібно. Відповідно, їх необхідно було знову видобувати й прокладати інші.

Ані краплі води не надійшло для промислових підприємств із кількох технічних водозаборів, побудованих на околицях міста. Технічні водозабори розташовані в зоні активних карстів, у районі висотної забудови. Їх експлуатація призвела до тяжких негативних незворотних екологічних наслідків. Існує постанова міськвиконкому №110 від 6 лютого 1975 р. про заборону експлуатації підземних вод у межах міста. Однак, отримавши дозволи на спецводокористування, деякі підприємства майже в центрі міста бурять свердловини й експлуатують підземні водоносні горизонти.

Повним провалом закінчилося будівництво на міських очисних спорудах цеху механічного зневоднення намулу, що утворюється внаслідок очистки стічних вод. За задумами авторів, зневоднені та знезаражені брикетовані відходи мали з успіхом розкуповувати навколишні фермери для своїх земельних ділянок. Десятки мільйонів доларів намарно викинули на проекти, будівництво, обладнання тощо.

Астрономічні кошти витрачено на бездарне будівництво гідровузла на міських очисних спорудах, що мав на меті 100-відсоткове очищення Полтви. Але й досі стоки обвідними каналами потрапляють у Полтву. Тут необхідно акцентувати, що перелік бездарно проваленого будівництва об’єктів водопровідно-каналізаційного господарства львівськими “фахівцями” не повний, його можна з успіхом продовжити. Отже, маємо те, що маємо. Перебуваючи на найвищих посадах інженерного житлово-комунального господарства міста, пов’язаних з експлуатацією, розробкою та реалізацією недолугих проектів із цілодобового водопостачання Львова, “фахівці” – пенсіонери з міськвиконкому – за своє свідоме життя закопали мільярд доларів. І сьогодні дуже дивно чути, що вони за рік-півроку налагодять у Львові цілодобове водопостачання. Хто б їм вірив?

Олег Романишин, мешкає у Львові