Країна без держави

Одна з модних фішок московських політтехнологічних тусовок, якою тамтешня публіка намагається поцілити відразу ж у двох зайців: пояснити причини російських невдач на південно-західному фронті і, рівно ж, посилити сумніви українців у їхній незалежності – сформульована в ідею “обнуління України”.

Про це говорить, зокрема, Андрій Окара – один із небагатьох креативних сусідських фахівців, якому не відмовиш у проукраїнському сентименті. Пан Окара (і не тільки він, будь-хто із зацікавлених) зауважив, як масове явище, відродження традицій початку ХХ століття, тобто повернення конспірологічних мотивів у літературі (макулатурі) про Україну. Тобто терен від Ужгорода до Хутора Михайлівського намагаються подати не як державний утвір, а як певну історичну недоречність, як плід змови “великих цього світу”. Деструктивність таких підходів важко запідозрити в самій Росії, хіба що вони спрацьовували на рівні свідомості зневіреного обивателя, під’юдженого пропагандою про стан облоги, в якому доводиться жити “непокірній і гордій ерефії”. Однак для левової частки українців Сходу та Півдня своєрідне аранжування й справді не завжди суголосної роботи державних інституцій лягає на душу, позаяк до цього мають причинки певні політичні середовища, як не дивно, не позбавлені влади.

Заратустра Ніцше, до речі, говорив про цей випадок: “Державою зветься найхолодніша з усіх потвор. Холодно і бреше вона; і ось яка брехня виповзає з вуст її: “Я, держава, я – це народ”. Але мушу зауважити, що у світі не придумано інших форм самоорганізації суспільства, і тому абсолютизувати ніцшеанське визначення, зводити сепарацію влади та загалу до абсолюту не випадає. Тим паче, що у випадку з ідеєю “обнуління України” її адепти послуговуються доволі контроверсійним історичним аргументом – постаттю і діяльністю Нестора Івановича Махна.

З одного боку, має рацію Андрій Окара: певний елемент анархізму спрацьовує на користь України, не даючи владцям необмежених повноважень і всесилля. Ба більше, він називає здатність народу до виживання в умовах хаосу запорукою того, що Україна ніколи не розвалиться. Резонна алюзія Махна та російських бунтівників на кшталт Разіна чи Золотникова – лише на українську користь: на відміну від сусідів, доведений до відчаю наддніпрянський селянин чи галицький повстанець ніколи не керувався гаслами бунту заради бунту, в основі його зриву завжди був певний світоглядний стрижень.

З іншого – абсолютизація розгулу стихії, втіленого у “махновщині”, – погляд дилетанта і знавця цього руху лише на рівні совєтських кінофальсифікацій. Я не кажу про спадщину Нестора Івановича часів його журналістської діяльності, мова про паризький період Махна-державця і мислителя, про його листи до доньки, сповнені жалю за крахом справи життя і переконаністю, що завжди так не буде. До речі, саме на цій спадщині “батька” базуються чимало модернових проектів, серед них, зокрема, проект “раціоналізації держави”, тобто усунення зайвих її структур і підроздів з одночасним посиленням елементу народовладдя.

Та все ж повернімося до бажаного в Москві “обнуління” України. Певна річ, ноги тут – у перевіреному колоніальному підході до “підконтрольних територій”, який, до речі, доволі успішно втілюють упродовж десятиріччя на теренах Придністровської Молдовської Республіки. Ще одне геополітичне “непорозуміння”, але воно навряд співмірне за масштабами та впливами з Україною. Як кажуть у Росії – “розмір має значення”.

Ігор Гулик