Працюю з класичними елементами, як із власними

Розмова з Олександром Щетинським, композитором

Як уже писала “Газета”, днями на 37-му Роттердамському кінофестивалі відбувся показ стрічки українського митця Ігоря Подольчака Las Meninas. Уперше фільм з України бере участь у конкурсній програмі цього престижного МКФ, який уважають однією з центральних подій у світі артхаузу.

Хоча журі оголосить свій вердикт лише 2 лютого, вже можна з певністю стверджувати, що демонстрація української стрічки в голландському місті стала неабиякою подією в міжнародних масштабах. “Майже магічна візуальна частина насичена ремінісценціями з натюрмортів XVIII століття, музика і звук поглинають глядача та дають йому відчуття безпосередньої участі у цьому візуальному переживанні”, – анонсували фільм українського митця-концептуаліста організатори фестивалю, невипадково наголошуючи не лише на зоровому, а й слуховому переживанні. Адже автором музики до Las Meninas є Олександр Щетинський – один із найцікавіших сучасних українських композиторів, визнаних у світі. “Газета” попросила його розповісти докладніше про музичну концепцію фільму.

– Ідея фільму Las Meninas (“Меніни”) цілковито належить Ігореві Подольчаку, він також є автором сценарію, режисером і продюсером. Подольчак давно відомий у нас як художник, він займався також мистецьким фото, мав багато виставок у різних країнах і навіть у космосі на орбітальній станції. Тобто як митець він уже є абсолютно самодостатнім й успішним, а до кіно звернувся вперше і винятково з творчих причин. До речі, нагадаю, що сам Ігор Подольчак родом зі Львова, до Києва переїхав років вісім-дев’ять тому. А ми з ним знайомі ще з 1990-х років.

– І сам митець, і ви наголошуєте, що стрічка Las Meninas – експериментальна. Розкажіть докладніше про ваше бачення концепції фільму.

– Це так званий “елітарний” фільм, “чистий” артхауз, що передбачає смислову багатошаровість, низку алюзій, перегукувань із різними мистецькими стилями, епохами. У ньому багато асоціацій із бароковим живописом, зокрема з Веласкесом, звідси й назва фільму. Власне сюжетного зв’язку з Веласкесом тут нібито немає, тільки в одному кадрі на якусь мить ми бачимо репродукцію картини “Меніни”, але назва фільму підказує глядачеві спосіб його сприйняття. Як відомо, цю картину вважають своєрідним ребусом, який глядач може розв’язати, якщо уважно придивлятиметься до дрібних деталей. Саме на таке сприйняття нашого фільму розраховуємо і ми.

– Водночас сюжет далекий від барокових пасторалей...

– Сюжет на загал майже відсутній, його можна описати кількома словами. Сім’я із чотирьох осіб мешкає в заміському маєтку, все їхнє життя обертається навколо хворого сина й перетворилося на суцільний абсурд. Звичайно, це певна метафора, що втілюється не лише за допомогою сюжету, а й усіма засобами кіно. Увесь фільм побудований як живопис, що рухається. Камера часто знімає крізь дзеркало чи систему дзеркал, відтак різні смислові площини стають рухливими й мінливими. Щось ми безпосередньо бачимо на екрані, про щось здогадуємося, щось пригадуємо з історії мистецтва, щось не можемо чітко пояснити, але інтуїтивно відчуваємо. Така структура дає всім учасникам великий простір для творчості. Крім режисури, сильне враження на мене справила робота оператора Сергія Михальчука, дуже виразними є ролі, які зіграли харківський актор Дмитро Чернявський та відомий журналіст Микола Вересень.

– Якими є ваші кінематографічні вподобання і як вони відповідають концепції Ігоря Подольчака?

– Мені близький кінематограф такого типу, який не стільки оповідає певну життєву історію, скільки вибудовує внутрішній сюжет або відтворює низку емоційних станів. Таке кіно наближається до музики. Я прагнув знайти музичні відповідники до тих мистецьких символів й алюзій, які було закладено в сценарії. Звідси “полістилістика” й поєднання сучасної “авангардової” музичної лексики з елементами музики минулих епох. Слухачеві щось нагадає віолончельну сюїту Баха, щось фортепіанний концерт Моцарта, щось оперу Ваґнера або сонату Брамса. Але це все не стилізації і тим паче не попсові аранжування класики, які принципово не сприймаю й не люблю. Я працюю з класичними елементами, які з власними, тому вони набувають нового змісту й іншого вираження, порівняно з першоджерелами.

– Навіть організатори Роттердамського кінофестивалю відзначили панівну роль музики в картині...

– Музики у фільмі й справді багато. Так, 15-хвилинний центральний епізод (марення хворого сина) не містить жодного слова – тільки музику. А на екрані бачимо послідовність дуже коротких кадрів, знятих за принципом кліпу. Для цієї сцени я написав сонату для віолончелі й фортепіано. Хоча вона відповідає сценарному плану, її можна виконувати й окремо в концерті як самостійний музичний твір.

– Раніше вас запрошували писати музику для кіно?

– Ні, це моя перша робота в царині кіномузики. Вона принесла мені величезне задоволення. Музику я закінчив іще до початку знімального періоду, але Ігор Подольчак залучав мене до роботи і на подальших етапах. Ми неодноразово зустрічалися під час монтажу й опрацювання звукової доріжки, оскільки режисер прагнув не просто механічного озвучування, а чогось змістовно вагомішого – своєрідного звукового дизайну. Тому, поряд із роботою звукорежисера, важливим був і суто композиторський погляд на будь-який звуковий елемент: чи то слова акторів, чи то стукіт посуду, чи то радіо в кадрі. На певному етапі ми обговорювали й деталі візуального монтажу, побудову окремих сцен, тобто виходили за межі власне композиторської “зони відповідальності”. Подольчак усіляко заохочував мене до цього, а я глибоко занурився у проект і відчував його зсередини як цілісний організм, де всі складові взаємопов’язані.

– Наскільки відомо, наступного тижня відбудеться прем’єра вашого твору у Відні, тож від подорожі до Роттердаму вам довелося відмовитися. Чого, однак, очікуєте від участі фільму в цьому фестивалі?

– Участь у конкурсній програмі Роттердамського фестивалю – це важлива подія для нас. Сподіваюся, вона не пройде непомітно для нашого мистецького середовища, адже лише поодинокі наші фільми з’являються на міжнародних показах такого рівня. Це один із найавторитетніших світових кінофорумів. До участі в ньому щороку надходять сотні заявок з усього світу, а до конкурсу цьогоріч відібрано лише 15 робіт (інші фільми демонструють поза конкурсом). Можу також додати, що нашу кінострічку зроблено без будь-якої участі держави: ні фінансової, ні організаційної підтримки ми не мали. Проте сподіваємося гідно представити не лише себе, а й сучасне українське мистецтво.

Розмовляла Лідія Мельник