Осінь Патріарха

Сьогодні Блаженнішому Любомирові Кардиналу Гузару виповнилося 75 років

Коріння його родинного дерева сягає XVIII століття. А народився Любомир у сім’ї Ярослава Гузара, банківського службовця, та Ростислави, вчительки з родини Демчук, 26 лютого 1933 року у Львові. Тут закінчив народну школу й перший клас гімназії.

Згадуючи своє дитинство в інтерв’ю Антуану Аржаковському, Кардинал наголосив: “Наша сім’я була дуже релігійною. Кожної неділі ми йшли до Церкви. Ніколи не пропускали недільної Літургії чи Літургії у свята, і тут не могло бути жодних дискусій. Моя мати була суворою щодо посту. Удома мали гарний звичай: перед Святим Причастям мусили просити пробачення в батька, матері, бабусі, сестри, потім у дівчини, яка допомагала в роботі по дому…”

Так склалося, що 1944-го сім’ї Гузарів довелося залишити Львів та Україну. Спочатку був Зальцбург, де Любомир продовжив навчання в українській гімназії, потім – США. Тут Любомира зарахували до семінарії св. Василія (Стемфорд), а 1954-го він став студентом богословського факультету Католицького університету у Вашингтоні. Ще через чотири роки закінчив ліценціат із канонічного богослов’я в семінарії св. Йосафата, захистивши бакалаврську роботу. 30 березня 1958-го владика Амбросій Сенишин висвятив Любомира на священика єпархії Стемфорда (штат Коннектикут).

Відтак, 1969-го, о. Любомир прибув до Італії, щоб продовжити студії з богослов’я, а через три роки вступив до монастиря св. Теодора (монахів студійського уставу) у Гроттаферрата, водночас отримавши ступінь доктора богослов’я. Упродовж 1973-1984 рр. владика викладав у Папському Місійному університеті “Урбаніяна” (Рим). 2 квітня 1977-го Кардинал Сліпий таємно висвятив о. Любомира на єпископа. Він був невизнаним єпископом упродовж 19 років (!): спершу в Римі, а після 1993 року – в Україні. Нарешті навесні 1996 року його офіційно визнали єпископом і призначили екзархом у Києві. Відтоді для владики Гузара розпочалося нове життя, нове духовне служіння в рідній Церкві, на рідній українській землі, для рідного українського народу.

Уже будучи єпископом-помічником (від 1996 р.) Глави УГКЦ блаженної пам’яті Мирослава Івана Кардинала Любачівського, владика в одному з інтерв’ю, яке мені пощастило брати в нього, розмірковував про свої щирі захоплення жертовністю українських греко-католиків, але водночас висловив і прикрі розчарування. “На діаспорних поселеннях ми, – наголосив владика Любомир, – витворили для себе поняття про Українську Церкву-героїню, Церкву-мученицю, Народ-мученик… Відвідуючи Україну впродовж 1990-1991 років, мав певне розчарування. Тоді тиск на народ із боку влади був мінімальним. Натомість люди відчули перший смак свободи. І на поверхню вийшли людські недомагання, слабкості, яких не очікував. Чомусь люди почали ставитись один до одного жорстоко. Хоча непорозуміння, конфлікти були надто дріб’язкові, навіть смішні... Мені дуже болить, що жахливі переслідування за радянської влади не ушляхетнили народ, а радше, навпаки, погіршили. Не хочу та й не маю права чинити загального осуду, однак така прикра ситуація – реальність нашого життя”.

Отож, роботи бачилося дуже багато. Передусім Церква мала твердо стати на ноги, очікували свого відновлення всі її зруйновані радянським режимом структури, інституції. Не менш важливо – паралельно готувати дияконські, священичі та єпископські кадри, відроджувати і плекати духовність людей, кріпити їхню віру словом та ділом, виховувати в кожного вірного почуття толерантності, поваги до своїх братів і сестер у вірі чи навіть безвір’ї. Задля цього Блаженніший Любомир не шкодує зусиль, він постійно має зустрічі із владиками, священиками й вірними різних Церков та релігійних організацій. Особливо плідні напрацювання є з Римсько-Католицькою Церквою в Україні. Саме обидва Кардинали Львова – Гузар (греко-католик) та Яворський (римо-католик) започаткували спільні молитви на українських і польських військових похованнях, розташованих поряд на львівській землі. А 3 червня 2004-го Кардинал Гузар разом із Кардиналом Глємпом у Лєгніці (Польща) відправили Службу Божу прощення та примирення між польською й українською націями.

Кардинал Гузар періодично засвідчує свою повагу Патріархові Московському і всієї Русі Алєксію II (а навіть запросив його приїхати до Львова), постійно спілкується із Предстоятелем Української Православної Церкви (УПЦ), митрополитом Володимиром (Сабоданом), глибоко поціновує його як богослова й еклезіолога. Саме з ініціативи Кардинала Гузара у Львові створено Інститут екуменічних студій, тут почало діяти міжконфесійне академічне братство. Хороші стосунки склалися з верховними єпископами Православної Церкви – владикою Антонієм (Щербою) УПЦ США, владикою Калістом Уер (ПЦ Англії), а також зі східними церквами в Румунії й Антіохійського Патріархату.

У Парижі Спільна Комісія з питань діалогу між католиками і православними ствердила: настав час просити одне в одного пробачення всюди, де завдано ран, визнати одне одного такими, якими є, та разом будувати майбутнє – разом, вільно. Глава УГКЦ уважає, що Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах. Тому все те краще, що вони зберегли зі спільної спадщини, не можна втратити. Навпаки, кожна із Церков несе відповідальність за те, щоб збережена ними частка спільного скарбу стала надбанням українського народу.

Цілком зрозуміло, що значну увагу у своїй щоденній праці Кардинал Гузар приділяє розбудові рідної Церкви, яка є складовою частиною Вселенської Церкви – тіла Ісуса Христа та з храму Святого Духа. Значною мірою завдяки Блаженнішому Любомиру, зокрема його організаційним заходам, нині УГКЦ має релігійні громади в усіх областях України. Ефективно працюють духовні навчальні й дослідницькі інституції. Нарешті повернено осідок Києво-Галицької митрополії до Києва. Завершують спорудження Патріаршого Собору УГКЦ у столиці нашої держави. Українські греко-католики щиро вірять, що невдовзі УГКЦ отримає законність своєї потреби мати “Патріархат Церкви”, що стане, якщо згадати слова Кардинала Сліпого, “овочем дозрілої свідомости” в її Божому народі.

Блаженніший Любомир завжди переймається не лише суто церковними чи богословськими, а й соціальними, економічними та політичними проблемами сучасного українського суспільства, задля чого він періодично звертається до народу з пастирськими листами, зверненнями до уряду, інших представників влади, бере участь у теле- та радіопередачах (щоб донести до широкої громадськості позицію Церкви стосовно захисту прав і свобод людини, її гідності). З ініціативи Кардинала Гузара в кожній парафіяльній громаді практикують регулярні тижневі молитви, учасники яких утверджуються в Богом даних їм образі й подобі, у власній свободі та гідності.

Висока християнська ерудиція, вміння спокійно й розважливо довести до слухачів відповідну аргументацію, щира людяність, а часом і вельми потрібний легкий гумор – усе це складові характеру Кардинала Гузара. Вільно володіючи українською, польською, німецькою, італійською, англійською, а також класичними та літургійними мовами, він легко спілкується з іноземними й українськими журналістами, представляючи багатогранну історію та культуру українського народу, його Церкви. Тільки за останні роки Кардинал відвідав Польщу, Італію, Канаду, Австралію, Німеччину, США й інші країни поселення української спільноти. І повсюдно, як і на рідній землі, серед рідного народу, голос Кардинала зустрічають із великою радістю, бо в ньому відчувають непохитну віру людини-християнина, відданого сина Церкви Христової, який живе з Христом та у Христі, під проводом Святого Духа.

Іспола еті деспота Вам, Ваше Блаженство!

Степан Боруцький