Письменник – це завжди насамперед текст

Дощило. Моя співрозмовниця запізнювалася. Я довго готувалася до цього інтерв’ю, збираючи інформацію про Галину Крук в інтернеті. У голові безліч думок – у записнику жодного запитання, ніяких нотаток. На зустріч ішла переповнена емоціями. Й розмовляли ми з Галиною емоційно – про її подорожі, Львів, сина й літературу.

Дорога робить людину від­критішою

– Галину Крук не можна уявити без подорожей: то ви в Польщі, то в Німеччині, то у вічній мандрівці Україною, то ще деінде. Як переносите дорогу?

– Дорога буває різною. Я помітила, що люблю подорожі, мандри. Вони завжди додають адреналіну. Напевно, такий стан замінює мені екстремальний вид спорту і якось урізноманітнює ту побутову розміреність буття, яка зазвичай змушує нас рухатися по одному й тому самому колу. Коли тривалий час перебуваю в одному місці, погано почуваюся. Але з іншого боку, коли дуже часто подорожуєш, не отримуєш від мандрів задоволення, виходить той самий рух по колу.

– Дорогою трапляються цікаві події, люди. Щось із того берете для творчості?

– Подорожній завжди був особою, яка дізнається про світ більше, ніж та людина, яка пос­тійно сидить на місці. Шкода, що небагато українців подорожує. Так, вони кудись їздять, але це маршрути зовсім іншого типу. З одного боку, їздять заробітчани – для них дорога є ділянкою підвищеного ризику й небезпеки. Годі чекати від неї якогось спеціального задоволення. Це радше якийсь побутовий шок, тимчасова незручність. Або їздять туристи, найчастіше якимись сталими маршрутами, де тобі кажуть: “Поверніть голову праворуч, повер­ніть голову ліворуч”. Жоден із цих типів мандрів не є в повному сенсі подорожжю, хоч ніби і йдеться про пересування у прос­торі. Вони малоефективні у світоглядному розумінні. Було б добре, якби більше наших спів­вітчизників мали змогу просто подорожувати, побачити світ, а відтак переглянути ту життєву зацикленість на другорядних речах, до якої ми так звикли.

– Виникає враження, що сучасні письменники значно більше їздять на різні фестивалі, ніж пишуть. Чи я помиляюся?

– Певною мірою це справді так – сучасному письменникові доводиться значно більше їздити, ніж це було раніше. Це дуже тісно пов’язано з комерціалізацією літератури, коли твір стає своєрідним естетичним продуктом, який іде до читача таким самим шляхом, що й інші продукти. Проте тут виникає замкнута схема – пропозицію на книжковому ринку орієнтують на попит, а останній обмежується пропозицією. Тобто найкраще продаватимуть те, що видадуть із позначкою “бестселлер”. У цій ситуації най­пев­ніший шанс автора знайти сво­го читача – зустрітися з ним осо­бисто. Тому формат літературного вечора, літературного фестивалю – це той формат, який може привабити читача до цього автора, до його текстів, нав’язати контакт “автор – читач” в обхід схем комерційної літератури. Висловлюючись мовою реклами – це адресна реклама, розрахована на зацікавленого споживача.

У більшості країн роль такої адресної реклами беруть на себе різного роду книжкові огляди-ревю, які рецензують нову книжку, вписують її в певну жанрово-тематичну рубрику, оцінюють мистецьку вартість. У нас, на жаль, така практика майже відсутня, критика переважно замовна й неякісна, а ієрархії, що вибудовують, далекі від об’єк­тивності. Доки це не зміниться – наші автори будуть змушені самі себе презентувати в живому авторському виконанні під час фестивалів і різних промоційних турів. Хоча з більшою користю могли б присвятити цей час написанню нових творів… Адже письменник – це завжди насамперед текст, те, що він пише, й те, як він пише, а не як виглядає і як часто про нього згадують у скандальній хроніці. Література не може існувати за законами шоу-бізнесу.

Львів – такий простір, який надзвичайно інтригує мене змогою мандрувати вглиб

– Повернімося до рідного Львова. Чим для вас є це місто?

– Складно говорити про те, що є найближчим і найріднішим. Для мене Львів – це місто, в якому я народилася, виросла. Навіть коли відчуваю, що воно починає тиснути на мене своєю камерністю, все одно розумію: жодне інше місто не буде для мене Львовом.

Інтригує у цьому населеному пункті те, що тут можна мандрувати вглиб. Він завжди різний. Дуже люблю ранковий Львів, особливо коли повертаюся з чергової поїздки (чомусь найчастіше приїжджаю саме вдосвіта), й коли не маю важкої валізи, люблю пройтися пішки. Це насправді дуже фантастичне відчуття, коли йдеш майже порожнім Львовом і бачиш його по-іншому, помічаєш нові подробиці, зауважуєш, як падає світло, словом, усе те, що складно побачити, коли довкола снують люди. Бо фактично вдосвіта – це місто бездомних псів, прибиральниць, запіз­нілих гуляк, особливо, якщо на вулиці приблизно п’ята ранку, й виникає доволі цікавий ефект, коли бачиш місто без людського нашарування, антуражу, люд­ської присутності. Й одразу з’являється поле для фантазії. Мені подобається, що у Львові існує багато речей, відсутність або неповнота яких дає змогу додумувати. Пригадую, якось мене вразили сходи у львівському дворику – вони були звичайні, вичовгані, з поручнями. А вразили тим, що нікуди не вели (напевно, була якась прибудова, а потім її знесли, розібрали, а цю частину споруди залишили). Сходи, які раптом закінчувались у повітрі. Для мене такі образи, як збій у програмі, який змушує мозок посилено думати, рухатися в обхід усталеній ході. У Львові таких образів дуже багато.

– Кажуть, письменники не мають дому. Вони належать світу. Ви можете сказати так про себе?

– Щось у цьому є... Я навіть свою першу книжку назвала “Мандри у пошуках дому”. Не конкретного, як це можна було потрактувати. Вважаю, всі мандри є способом відходу й поверненням до тієї точки, з якої ти вийшов. От тільки повертаєшся вже іншим, набувши певного досвіду. Людина мусить до чогось повертатися, бо інакше вона ризикує втратити під час цих манд­рів усе. Зазвичай в такій ситуації починаєш цінувати все, що пов’язане з домом у найширшому розумінні. Для мене це важливо. Всі ми обживаємо якийсь простір, робимо його своїм. У цьому плані я не домашня, можу почуватися “як удома” всюди, де мені добре. З іншого боку, дім – це не лише певне місце в просторі, не лише стіни, а насамперед – близькі люди, які тебе оточують, з якими тобі добре.

– Ви згадали про своїх най­ближчих... Як син ставиться до ваших поїздок і до письменницької діяльності?

– Він теж любить мандрувати. Завжди намагаюся брати його із собою, коли є змога. Наприклад, цієї осені ми їздили на фестиваль “Київська барикада”. І хоч погода нас підвела (в Києві був проливний дощ), усе ж у нього було багато вражень від цієї подорожі – і від Києва, й від стрільбищ на полігоні під столицею (в програмі фестивалю був виїзд на стрільбище). Шкода тільки, що такі нагоди поїхати кудись разом трапляються рідко.

А щодо ставлення сина до моїх занять літературою – він до цього звик. Зрештою, завжди намагалася залучити його до цієї праці, наскільки це можливо. Старалася привернути його увагу до мови, як до того, з чим можна експериментувати, бавитися, отримуючи від цього задоволення. І дуже тішуся, що він творчо підходить до мови. У ній є багато таких речей, за які може зачіпатися думка. Взагалі без мови думка не існує, бо інакше ми не можемо її висловити. Зрештою, всі діти так підходять до мови, доки не відбувається певне закостеніння мовного чуття. Не секрет, якщо дитина розвивається на грані кількох мов (не суржика, а повноцінних мов), вона частіше зауважує ці мовні парадокси. Наприклад, коли в російській мові дощ іде, то в українській – падає; якщо в українській кут глухий, то в польській – сліпий. Це такі речі, які, на перший погляд, не перебувають на поверхні мови, й діти зазвичай, коли починають вивчати мову, зіштовхуються з цими речами. Це філософія і психологія мови, без розуміння якої ми ніколи її не опануємо по-справжньому. Дуже тішуся, що на цьому етапі мені вдалося навчити сина відчувати це і смакувати цим.

– Отже, вважаєте, що дитячу творчість треба підтримувати, видавати?

– Підтримувати – так, видавати – не завжди. Сама доволі рано почала писати – десь із шести-семи років. Пригадую, мені було цікаво, бо сприймала мову, як своєрідний конструктор – різні шаради, буриме, які мені показала мама. У підлітковому віці писала фантастичні оповідання, які нікому не показувала, бо не знала, чи вони чогось варті. Мої батьки не акцентували на цьому, вважали, якщо воно має бути моє, то нікуди не дінеться. Багато дітей щось пише – чи то під враженням від прочитаного, чи то в стані підліткової закоханості. Згодом це зникає. І більшість дітей, про чию геніальність говорили на початку, так і залишаються тупцювати на місці. Тож завжди хочеться сказати таким батькам – якщо бажаєте допомогти своїй обдарованій дитині, дайте їй змогу розвиватися – читати хорошу літературу, чути конструктивну критику авторитетної людини.

Розмовляла Марія Турчина