Ден Сяопін і Яценюк

Тривалий час, намагаючись ознайомитися з баченням претендентів у президенти розвитку України, не знаходив нічого, щоби свідчило про це. Лише ближче до осені кандидати на найвищу посаду заговорили. І від сказаного ними охопив смуток. З Януковичем зрозуміло. Чоловік “гастролює” донецько-луганським регіоном (виїжджаючи за його межі лише на дачу поблизу Києва) і розповідає про другу державну російську мову.

Цікавішими виявилися економічні та соціальні “видіння” наймолодшого претендента в президенти Арсенія Яценюка. Арсеній Петрович, незважаючи на спроби опонентів виманити в нього секрети соціально-економічної програми, довго мовчав. Й от несподівано в інтерв’ю журналу “Кореспондент” 31 липня виклав усе. А після цього повторює ці ідеї в кожному регіоні.

Що ж планує Яценюк? “Перше, з чого почну, – це нова індустріалізація країни. Інфра­структура у вигляді будов – автомобільні шляхи, залізниці, мости, аеропорти, все інше – будова… Будуватимемо нові атомні електростанції. Я не бачу поки що іншого виходу, як і чим замінити дорогий газ… Нові заводи… Ще – про село. Треба організувати наше сіль­ське господарство у промисловий спосіб. Це сприятиме іншій якості життя на селі… Третя мета – відновлення здорового й освіченого населення. Нам потрібно заново спроектувати та побудувати системи освіти й охорони здоров’я. Вони мають бути якісними та безплатними… І четвертий пункт – боєздатна, сильна армія”, – сказав А. Яценюк в інтерв’ю журналу “Кореспондент”.

Для пересічного українця ніби зрозуміло. Особливо тим людям, яким за 50 і які пам’ятають радянську індустрію – велетенські заводи ВПК, радгоспи та колгоспи з десятками тисяч гектарів землі тощо.

Мені ж видалося, що по­дібне вже десь чув – індустріалізація, село, освіта й армія. Порившись в історичній літературі, був вражений. Виявляється, Арсеній – не сам такий мудрець. Він “запозичив” соціально-економічну програму в інших (чи то його політичні технологи вчилися на історичних факультетах). Джерелом соціально-економічного “вчення” наймолодшого кандидата в президенти України Арсенія Яценюка, який задекларував себе лібералом, демократом, євроінтегратором, освіченим інтелігентом, стала програма одного з вождів комуністичної революції в Китаї, начальника Генерального штабу Народно-визвольної армії Китаю Ден Сяопіна, проголошена у грудні 1978 року на пленумі ЦК Компартії Китаю. Документ мав назву програми соціально-економічної модернізації КНР. Її метою було створення “соціалізму з китайською специфікою” шляхом реформування промисловості, сільського господарства, освіти і науки та сфери національної оборони (так звані “чотири модернізації” Китаю, які охоплювали ті самі сфери, що їх передбачено у програмі Яценюка). От тобі і євро­інтегратор із демократом уку­пі… А “позичив” програму в китайського комуністичного генерала.

Утім “позичити” можна було би й у кума, свата чи брата, якби не одне але…

Програму чотирьох модер­нізацій Китаю ухвалювали після декількох десятиліть мао­їстського “великого стрибка”, коли в країні було створено тисячі примітивних доменних печей для виплавки чавуну – навіть у вузах і бібліотеках, скасовано оплату праці, створено “народні комуни” – великі воєнізовані колективні господарства на селі, а в селян забрали навіть курей, котів і миски з ложками – все націоналізували. “Чотири модернізації” Ден Сяопіна мали на меті подолати ці “успіхи” і з цим завданням вони впоралися. Але це було характерно для Китаю кінця 70-х років минулого століття – величезної, мілітаризованої, але вкрай провінційної, бідної та відсталої країни.

А Україна початку ХХІ століття – це хоча й не найрозвиненіша, з масою соціальних і економічних проблем, але демократична держава Європи із засадами ринкової економіки, яка не надто відстала від таких країн Євросоюзу, як Польща, Литва, Румунія чи Болгарія. І доріг, мостів, залізниць та електростанцій у нас вистачає, і заводів теж, хоча частина з них потребує реконструкції чи ремонту. І бізнес малий і середній і в містах, і в селах розвивається – не треба починати з “нуля”, як у Китаї кінця 1970-х. Отож перш ніж “позичити” якісь ідеї, Арсеній Петрович мав би вивчити умови й обставини, за яких їх упроваджували. А то з таким самим успіхом можна спробувати в Україні демонтувати систему апартеїду, як у Південно-Африканській Республіці початку 1990-х років чи змінити назви місяців – як у Туркменістані початку 2000-х. Це також певна модернізація з національним колоритом. Але чи потребуємо ми такого?

Навіщо ж тоді було бути міністром економіки, мініс­тром закордонних справ і навіть головою Верховної Ради – другою людиною в державі, щоб, ідучи на президентські вибори як “молода надія нації”, “позичати” у членів китайського комуністичного ЦК економічну програму 30-річної давності й видавати її за свою – нову і прогресивну.