Письменник, який любить свою країну, має бути для неї суворим суддею

Свого часу рок-музикант, лідер гурту “ВВ” Олег Скрипка сказав: “У сучасній українській літературі я бачу три найяскравіші постаті: Юрія Андруховича, Леся Подерв’янського і Володимира Даниленка”. Про останнього критики пишуть, що він іде супроти течії, повертаючи слову його потрібний позараціональний вимір. “Письмо Володимира Даниленка заворожує поєднанням зрілості й дитинної відвертості. Оголеність його персонажів повертає літературі втрачену роль храму, де немає вульгарності й цинізму, а є сповідь і молитва”, – пише про письменника доктор філологічних наук Ярослав Поліщук.

Однак ми не перелічуватимемо всі відгуки критиків, адже предметом нашої розмови став насамперед роман В. Даниленка “Газелі бідного Ремзі” – перший сатиричний роман про україн­ську бюрократію, що вже став бестселером. Це така собі пародія на українську ментальність, політику та сучасний світовий порядок, що базується на політичних реаліях учорашньої України: епоха Леоніда Кучми в розпал касетного скандалу. Отже, про літературу через призму політики чи радше політику через призму літератури – в нашій розмові напередодні виборів.

Українська людина звикла, що влада краде, дурить і бреше

– Оцінюючи вашу прозу, письменник і критик В’ячеслав Шнайдер писав, що вам однаково добре даються реалізм, містика і сатира: “У містичній прозі Даниленко виступає глибоким містиком, у реалістичній – суворим і проникливим реаліс­том, у сатиричній – безжальним і в’їдливим суддею, який здирає маски лицемірства і показної респектабельності”. Ким усе-таки почуваєтеся більше?

– У мого батька був такий дошкульний язик, що він міг говорити про поважні речі, не зауваживши, що крізь його серйозний пафос просочуються іро­нічні нотки. А мати легко впадала в релігійну екзальтацію, хоча це не заважало їй тверезо дивитися на реальне життя. Тому в моїй свідомості змушені вживатися реалістична, містична й комічна стихії.

– У вашому сатиричному романі “Газелі бідного Ремзі”, що побачив світ торік і який іме­нують першим українським сатиричним романом про україн­ську владу, яскраво та майстерно змальовано українську мен­­таль­ність. Але, як не парадоксально, Україну показано через світосприйняття крим­ського хана. Як виникла ідея показати сучасних українців очима мусульманина ХVII cтоліття (йдеть­ся про головного героя твору – кримського хана Хаджи Селіма Герая І, якого в XVII-XVIII століттях тричі позбавляли престолу, – “Газета”)?

– 2003 року видав антологію кримськотатарської прози ХХ століття “Самотній пілігрим”. Працюючи над перекладом роману Шаміля Алядіна “Запрошення на бенкет диявола”, оповідань Ервіна Умерова та впорядкуванням інших авторів, захопився історією і літературою кримських татар. У той час я виношував ідею написання сатиричного роману про українську владу. Проте розумів: українська людина звикла, що влада краде, дурить і бреше з екранів телевізорів, тому у творі бажано було ввести іноземця, який би це помітив свіжим поглядом. Так з’явився задум увести в роман про сучасну Україну кримського хана з ХVII століття, для якого те, як живе українське суспільство, було б екзотикою.

– В одному з інтерв’ю ви зауважили: “Щоб написати сатиру про владу, треба мати три речі: гострий язик, прискіпливе око і змогу спостерігати за владою зсередини”. Очевидно, з першими двома речами проблем не було. А як ви ви­рішили третю проблему?

– Щоб написати сатиричний роман про владу, я влаштувався на роботу в Кабінет Міністрів.

– Он як… Як вам це вдалося?

– Саме оголосили конкурс на заміщення вакансій. Пот­рібні були люди з досвідом роботи в журналістиці. Зробив інтерв’ю, написав матеріал про брифінг, склав усний іспит, успішно пройшов співбесіду й опинився на роботі в Кабміні (нині Володимир Даниленко працює у піар-команді чинного прем’єр-міністра України, – “Газета”.)

– І завжди в такий спосіб вивчаєте тему, перш ніж написати черговий роман?

– Ніколи не пишу, не вивчивши теми. Якщо в моєму творі відбуваються якісь події, то спочатку складаю план, на якій це вулиці, виїжджаю на місце й роблю репортаж із місця подій, зауважую найменші подробиці, підходи до будинків, кольори, запахи, людей, які там мешкають, тому все виходить реаліс­тично. Досвід репортера – непогана школа для письменника.

Іноді, щоб вивести країну із сонливої апатії, їй треба дати доброго пенделя

– У романі “Газелі бідного Ремзі” є багато жорстких сатиричних висловлювань про україн­ську демократію і систему влади, як-от: “Демократія – річ тонка, це тобі не азіатська простота, де вкрав – і тут же відрубали руку. Та якби в нас почали всім рубать руки, то ми б уже мали нову моду – костюми з одним рукавом”. У мене склалося враження, що українське для вас є синонімом чогось негативного...

– Кожен серйозний письменник, який любить свою країну, має бути для неї суворим суддею. Іноді, щоб вивести країну із сонливої апатії, їй треба дати доброго пенделя. Система нашої влади – це ракова пухлина мозку українського суспільства.
І доки її не видалити, українські політики крастимуть, брехатимуть і торгуватимуть нашим майбутнім.

– І в пародії на замкнутість української культури “Дзеньки-бреньки”, і в оповіданні “Смерть учителя”, і в романі “Газелі бідного Ремзі” проходить ідея, що нам так погано живеться, тому що над Україною нависає прокляття...

– Є легенда, що в давні часи в Чорнобилі на дзвіниці хтось повісив вагітну сучку. За цей злочин людям довелося заплатити через кілька століть Чорнобильською катастрофою.

За будь-яку жорстокість до тварини, людини чи народу приходить розплата. І якщо українці впродовж століття не можуть налагодити гармонійного життя, то цьому є якесь духовне пояснення. Річ у якості національної еліти, яка проявляє мало жертовності, мало служіння своїй нації, мало аскетизму, мало любові й терпимості. Зате щодня демонструє любов до себе і золотого тельця.

Час уже заснувати музей історії української зради…

– Ви схиляєтеся до думки, що в усіх українських негараздах винувата національна еліта чи все суспільство?

– У здорового суспільства не може бути хвора національна еліта. Наша зрадлива і корислива еліта свідчить, що україн­ське суспільство теж хворе й аморальне. За 337 років перебування України у складі Ро­сійської імперії та Радянського Союзу народилося 16 поколінь рабів, вихованих на ідеалах зради українських інтересів. Для цих поколінь зрада Іскри і Кочубея була зразком для наслідування справжнього малороса, який заради кар’єри з легкістю відмовлявся від рідної мови та служінню своїй поневоленій нації.

– Тобто ви вважаєте, що зрада – це суто український винахід? Як відомо, валенродизм, як різновид зради, насамперед приписують полякам…

– Зрадники були в усіх народів. А в українців їх особливо багато. Час уже заснувати музей історії української зради з парсунами знаменитих зрадників, описом їхніх учинків та історичними висновками, які наслідки мала зрада кожного для нашого нинішнього життя. Чого варта лише зрада полтавського полковника Івана Носа, який 1708 року за гроші показав ро­сійському війську таємний підземний хід під неприступною батуринською фортецею. Та мала достатньо озброєння, води і продуктів харчування, аби витримати затяжну облогу. У підсумку було винищено все населення Батурина. Зрада Носа стала ключем до перемоги Пєтра І під Полтавою, де вирішувалося майбутнє України на найближчі століття.

Розмовляла Оксана Жила