Виконавець хіта Don’t worry виступив в Україні

Часами в Україні трапляються події, що підтверджують нашу причетність або принаймні комунікацію зі світовою куль­турою найвищого рівня. Так, 27 січня в київському Міжнародному центрі культури та мистецтв відбувся єдиний в Украї­ні концерт володаря десяти “Греммі”, американського джазового співака Боббі Макферіна, людини-оркестра.

Перед концертом – медитація

Організатором концерту виступив продюсерський центр Jazz in Kiev. До слова, кілька днів перед тим Макферін презентував у Москві імпровізаційну оперу “Боббл”, яку виконав разом із 17 іншими співаками з десяти країн, серед яких була також Ніно Катамадзе із Грузії.

За дві години до виступу, завершивши репетицію, співак вирушив у готель. Традиційно перед концертом він воліє залишитися на самоті. “Боббі – людина дуже релігійна”, – розповідає організатор концерту Олексій Коган. – Зараз він, напевне, медитує. Ми познайомилися з ним десять років тому на джазовому фестивалі у Швеції. Відтоді контактуємо. Коли попросив його про підпис для українських слухачів, він довго думав, пояснивши, що для нього це дуже відповідально. Так з’явився напис на квитках усіх щасливців, яким удалося побувати на концерті: “Співати – означає славити Бога, славити Бога – означає молитися, молитися – означає співати”. До слова, квитки розпродали ще за тиждень до концерту.

Зрештою, концертом те дійст­во, яке відбувалося на сцені, назвати не можна. Макферін ви­йшов на сцену, вклонився, склавши долоні разом і, переважно сидячи на кріслі, співав a cappella майже дві години. Але все за порядком. На початку, використовуючи впізнавану всіма фанатами манеру співу, він виконував сольні імпровізації, серед яких можна було розпізнати Blackbird від Beatles, Smile Чарлі Чапліна, Over The Rainbow із “Чарівника країни Оз”. Характерним було поєднання джазових стандартів із постійним використанням африканських мотивів.

Ангельська спонтанність

Далі Боббі Макферін улаштував чудовий інтерактив з україн­ською публікою, співаючи разом із залом. Була і традиційна “Аве Марія” Баха-Гуно, яка стала кульмінацією цієї частини виступу. Макферін співав частину Баха, зал натомість виконував власне арію. Перед піснею виконавець, теж традиційно, розповів історію, як композиція “при­йшла” до нього, адже від історії на джазовому фестивалі, коли він уперше проспівав “Аве Марію” із квартетом, вона стала невід’ємною частиною кожного його виступу, де він не відбувався б. Щодо київського концерту, то, вочевидь, у залі перебувала критична маса музикантів, бо цей католицький гімн доволі “чисто” співала більшість залу – складалося враження майже присутності хору; словом, ця час­тина дійства виглядала справді по-ангельському, що стало приємною несподіванкою навіть для самого співака.

Час від часу Боббі Макферін викликав когось із публіки співати разом із ним. Усе це відбувалося абсолютно спонтанно. Із заздалегідь запланованих сюрпризів для публіки було два дуети. Перший – із лауреатом багатьох конкурсів, молодим баяністом Олександром Хрустевичем. Разом музиканти виконали твір композитора епохи бароко Йоганна Пахельбеля. Другий дует – із кримським віртуозним гітаристом і майстром теппінга Енвером Ізмайловим, з яким виконали дві композиції. У другому творі звучала вільна інтерпретація “Каравану” Хуана Тізола із вкрапленнями зі Smoke on the water гурту Deep Purple. Варто сказати, що напередодні концерту Боббі Макферіну запропонували обрати, з ким він хотів би виступити в дуеті на сцені – співак сам обрав саме цих музикантів.

Київська публіка “професійніша”

Сенсацією концерту стала поступка, на яку пішов Макферін, виконавши в дуеті з дівчиною із залу свою знамениту Don’t worry, адже він принципово вже давно не виконує цю композицію. Кожного разу, обираючи когось із залу для дуету, співак запитував в обранця, що той хотів би співати. Дівчина назвала давній хіт, який свого часу приніс Макферіну три “Греммі”. Не знітившись, той підтримав ідею і разом вони, незважаючи на незнання дівчиною слів, таки проспівали пісню.

Після нещодавнього досвіду спостереження за львівською публікою під час “Джаз-без –2009”, іще пам’ятаючи її вібрації, не можемо не провести порівняння з київською, принаймні з тією, що була на цьому окремо взятому концерті. Вона, схоже, трохи “ситіша” за львівську, тому створює враження “холоднішої”. Окрім того, київська публіка видається “професійнішою”, може фаховішою, адекватнішою чи поінформованішою. Враження таке, що тут багато снобізму, але також значно більше розуміння. Після завершення концерту п’ята частина глядачів покинула зал одразу під шепіт, який лунав звідусіль “як, вони вже йдуть?” Більшість натомість готова була довго викликати музиканта на “біс”. І кликати довелося таки тривалий час. Вийшовши, Боббі Макферін відповідав на запитання і спілкувався з публікою вже не співом, а розмовною мовою – англійською. На запитання про джерело натхнення відповів, що це ритм, який б’ється у нього в грудях, і ще звук, що йде з горла, – і так між цими двома звуками минає його життя. Частина публіки ще довго не погоджувалася з остаточним відходом Макферіна зі сцени, і тоді Олексій Коган після двох годин концерту знову вийшов на сцену і словами: “у нього було кілька репетицій і кілька концертів за останні три дні. Ви хочете “бісу”, а він хоче жити” завершив концерт.

До честі українського музичного середовища й бомонду, на концерті були присутні музиканти академічні та джазові з усієї України. Серед них – “Даха-браха” і Mansound, Павло Табаков, а також різні “зірки” поп-індустрії: від Таїсії Повалій до Потапа.

У чому ж привабливість виступу чи, радше, шоу Макферіна? У кількох моментах шоу межувало з фолом. Наприклад, коли на сцені на запрошення Макфері­на залишилася танцювати дівчина. Багато вже написано у сві­товій і тепер укотре буде написано в українській пресі, що співак вражає своєю здатністю до комунікації із залом, за цим, очевидно, стоять роки досвіду та різноманітних практик. Але не тільки. Це не просто проповідник на межі протестантизму і нью-ейджу, він не лише передає своє захоплення і позитив дорослим дітям, які прагнуть звільнення і щастя. Він справляє враження дуже зрілого і виваженого, без жодних “понтів” супер-“зірки”, всередині він абсолютно спокійний і дуже серйозний, навіть коли усміхається на всі кутні. Не говорячи вже про те, що він – першокласний музикант, а ще має п’ять (!) повних октав голосу.